МІЖ АВГУСТОМ І ВАРВАРОМ
Там, за високими горами,
і гарячими пісками,
за скаженими ріками
і пустельними рівнинами –
земля, що викрешує люті сльози:
тут ходили громи і бурі,
тут ходили бізони і тури,
тут ходили чужі і свої,
кров перемірюючи, як воду,
голодну землю годуючи .
Тут ходив Овідій,
Проклинаючи її змордованим горлом,
Що звикло говорити, як думається,
Піски засіваючи словом розпеченим,
Кінця світу не дожидаючись,
бо лежав він навколо пихато,
І нема йому доброї назви.
О Скіфіє безберега,
Втиснена у минуле,
Яку застиглий бурштин.
Набираю дихання,
Бо слова слабкі та безсилі
Перед твоїми просторами,
Втопленими у сніги.
Лиш ієрогліфи дерев
Читає Господь удосвіта
На манускриптах зимових просторів.
Човни, вмуровані у полон криги,
неначе роти роззявлені,
чекають на людину, аби вполювати.
Протилежний берег ріки –
далекий, як сон про щастя,
тонкою рискою відкреслює минуле,
яке уже не впізнати в лице.
І тане воно в колючім тумані,
волосся верби ані зрушивши.
Зима опускає завісу третьої дії.
Антракт стоїть затяжний,
Як термін, судами виписаний.
Скляне повітря дзвонить, насміхаючись
Над надіями, що печуть у пальці
І вірять у інші часи,
поблажливіші до провінцій
і до людей, зі списків викреслених.
Дим із далекої хижі
прошиває небо чорною ниткою –
знак останньої єдності із Богом
і першої миті оживання пустелі.
Після нічної хуги
ще не прокинулись дороги,
і сніги відпочивають
від наддалеких перельотів.
Час як для великого поета:
жодного голосу – ані суперника,
ані слухача, ані підслуховувача.
Холод у хижі хоче порівнятися
з холодом на вулиці,
виштовхуючи тебе назовні
у пошуку теплішого краю.
Але ти не птиця,
і теплих країв не знайдеш.
Ти – старий стомлений ворон,
виповнений гіркотою, як жовчю.
Ти не злетиш вище загорожі –
досвід притримує крила.
Перебираєш лапами,
мороз у сніги притоптуючи.
Твоє минуле, яскраве, як сонце
над морем коштовним Егейським,
обвите духом парфумів,
квітуючих яблунь і лавру,
сміється до тебе, як варвар,
гнилими зубами світячи.
Між ударами маятника
розіп’яте твоє життя.
Навчи їх тут мистецтва любові.
Навчи їх, немитих, обірваних,
у шкурах овечих – отару дику.
Навчи їх мистецтва зачісок,
відкривання плеча для цілунку,
ходи плавної і звабливої
І звоювання шовкового ложа.
Страх стріли висить у повітрі,
страх вогню і раптової смерті,
що пахне милістю царів,
молодечими оргіями
і необережними словами,
впевненими у власній правоті.
Скажи їм, зарослий, як вівця,
з обламаними нігтями
і закудланим волоссям,
що ти – поет, що уся імперія
лежала біля твоїх ніг –
хай посміються.
А тим у Римі – що ти цнотливий,
що все – лиш гра слів,
лиш поплавок для маси,
що славу притягує, наче рибу.
Тепер ця риба вмерзла у лід,
тепер ця ріка стала дорогою
впоперек, а не вздовж,
і мчить по ній варвар
із твоєю персональною стрілою,
і тобі залишається жменька віршів,
допоки стріла, випущена Августом,
летітиме ген із самого Риму,
зачепившись за лук цього заброди.
Дволикий Янус –
твій власний мисливець,
оцей кривоногий гунн,
що радо вишкіряє зуби,
зриватиме з тебе шкури
і перстень з портретом родича.
І золотий профіль Августа
сміятиметься і сміятиметься
у холодні сарматські простори,
цю імперію вічності,
розділену вами порівну.