Поезија – Теодозија Заривна

/, Поезија, Литература, Блесок бр. 155/Поезија – Теодозија Заривна

Поезија – Теодозија Заривна

МІЖ АВГУСТОМ І ВАРВАРОМ

 

Там, за високими горами,

і гарячими пісками,

за скаженими ріками

і пустельними рівнинами –

земля, що викрешує люті сльози:

тут ходили громи і бурі,

тут ходили бізони і тури,

тут ходили чужі і свої,

кров перемірюючи, як воду,

голодну землю годуючи .

 

Тут ходив Овідій,

Проклинаючи її змордованим горлом,

Що звикло говорити, як думається,

Піски засіваючи словом розпеченим,

Кінця світу не дожидаючись,

бо лежав він навколо пихато,

І нема йому доброї назви.

 

О Скіфіє безберега,

Втиснена у минуле,

Яку застиглий бурштин.

Набираю дихання,

Бо слова слабкі та безсилі

Перед твоїми просторами,

Втопленими у сніги.

Лиш ієрогліфи дерев

Читає Господь удосвіта

На манускриптах зимових просторів.

 

Човни, вмуровані у полон криги,

неначе роти роззявлені,

чекають на людину, аби вполювати.

Протилежний берег ріки –

далекий, як сон про щастя,

тонкою рискою відкреслює минуле,

яке уже не впізнати в лице.

І тане воно в колючім тумані,

волосся верби ані зрушивши.

 

Зима опускає завісу третьої дії.

Антракт стоїть затяжний,

Як термін, судами виписаний.

Скляне повітря дзвонить, насміхаючись

Над надіями, що печуть у пальці

І вірять у інші часи,

поблажливіші до провінцій

і до людей, зі списків викреслених.

 

Дим із далекої хижі

прошиває небо чорною ниткою –

знак останньої єдності із Богом

і першої миті оживання пустелі.

 

Після нічної хуги

ще не прокинулись дороги,

і сніги відпочивають

від наддалеких перельотів.

Час як для великого поета:

жодного голосу – ані суперника,

ані слухача, ані підслуховувача.

 

Холод у хижі хоче порівнятися

з холодом на вулиці,

виштовхуючи тебе назовні

у пошуку теплішого краю.

Але ти не птиця,

і теплих країв не знайдеш.

Ти – старий стомлений ворон,

виповнений гіркотою, як жовчю.

Ти не злетиш вище загорожі –

досвід притримує крила.

Перебираєш лапами,

мороз у сніги притоптуючи.

 

Твоє минуле, яскраве, як сонце

над морем коштовним Егейським,

обвите духом парфумів,

квітуючих яблунь і лавру,

сміється до тебе, як варвар,

гнилими зубами світячи.

Між ударами маятника

розіп’яте твоє життя.

 

Навчи їх тут мистецтва любові.

Навчи їх, немитих, обірваних,

у шкурах овечих – отару дику.

Навчи їх мистецтва зачісок,

відкривання плеча для цілунку,

ходи плавної і звабливої

І звоювання шовкового ложа.

 

Страх стріли висить у повітрі,

страх вогню і раптової смерті,

що пахне милістю царів,

молодечими оргіями

і необережними словами,

впевненими у власній правоті.

 

Скажи їм, зарослий, як вівця,

з обламаними нігтями

і закудланим волоссям,

що ти – поет, що уся імперія

лежала біля твоїх ніг –

хай посміються.

А тим у Римі – що ти цнотливий,

що все – лиш гра слів,

лиш поплавок для маси,

що славу притягує, наче рибу.

Тепер ця риба вмерзла у лід,

тепер ця ріка стала дорогою

впоперек, а не вздовж,

і мчить по ній варвар

із твоєю персональною стрілою,

і тобі залишається жменька віршів,

допоки стріла, випущена Августом,

летітиме ген із самого Риму,

зачепившись за лук цього заброди.

Дволикий Янус –

твій власний мисливець,

оцей кривоногий гунн,

що радо вишкіряє зуби,

зриватиме з тебе шкури

і перстень з портретом родича.

І золотий профіль Августа

сміятиметься і сміятиметься

у холодні сарматські простори,

цю імперію вічності,

розділену вами порівну.

 

 

АвторТеодозија Заривна
2025-02-11T19:04:52+00:00 февруари 8th, 2025|Categories: оригинал, Поезија, Литература, Блесок бр. 155|